Справжнім, найпершим, найдієвішим і найнадійнішим гарантом нашої безпеки є Збройні Сили України – Президент

Панове генерали, офіцери, сержанти, старшини, солдати, матроси!
Дорогі захисники й захисниці України!

Повага. Подяка. Пошана. Ось що відчуває наш народ, коли мова йде саме про вас. Коли наші люди чують про вас, бачать вас, бачать, як ви знищуєте ворога, його ракети, його дрони, його бази, його нахабність. Бачать, як ви бороните Україну.

Повага. Подяка. Пошана. І мурахи по шкірі.
Коли кажемо: «Слава Україні!» та відповідаємо: «Героям Слава!» Бо знаємо, про кого це. Знаємо, хто є наші герої – справжні, хоробрі, гідні. Ті, про кого наші найкращі слова. Ті, у кого 6 грудня свято. Бо це ваш день – День Збройних Сил України. День українського воїна.

Скільки сили в цих двох словах: «український воїн». Скільки в них відваги, емоцій, скільки вдячності. Вдячності саме тобі, український воїне! Скільки в тобі справжності. І не гучних слів, а людяності. Правди. Щирості тих, хто став на захист України. І 10 років тому. І 24 лютого. Хто був народжений воїном і хто ним став.
Дуже різні люди. Українці та українки різного віку, різних професій, із різних регіонів. Усі, хто жив своє життя. Але повернули його на 180 градусів. Мали іншу професію, але не забажали жити під чужим прапором. Хтось сказав: «Я не можу інакше». Хтось сказав: «Хто, якщо не я?» А хтось нічого не сказав. Просто поглянув на своїх дітей. Обійняв їх міцно, поцілував, вийшов із дому й став на захист країни.

І в ту мить у нас іще не було ні «хаймарсів», ні «петріотів», ні F-16, не було багато чого, але були ви. Українські воїни. Ті, хто обрали Україну. Обрали захищати своє. Рідне. Рідне місто, село, рідну вулицю, хату, свою родину свою. І ви це робите 1000 днів. Узявши до рук зброю. Долю нашої країни. І тримаєте її міцно та стійко понад 1000 днів. Коли важко, коли дуже гаряче і коли нестерпно холодно, і вдень, і вночі, а ви тримаєте фронт, тримаєте свободу, тримаєтеся самі й завдяки вам всі тримаються, тримається Україна. Саме завдяки тобі, український воїне!

І всі ці дні сьогодні закарбовані у ваших очах. У цих очах українського воїна можна прочитати й побачити все. Очі, які бачили війну, бачили смерть, зло, які роз’їдав дим, але в яких не згасає життя, не згасає полум’я, яке підтримує вогнище надії всієї країни.
Ви робите все, аби в очах наших дітей не було відчаю, страху, безнадії.

І щодня у нас сльози гордості за вас – за наших воїнів. І щодня – сльози болю, коли ми втрачаємо когось із вас. Рідних, близьких, знайомих або незнайомих, але точно для всіх людей – не чужих. Рідних. Для всієї України.

Коли кожен із нас чує «український воїн», він згадує про когось зі своїх. У кожного перед очима постає реальна людина. У кожного є реальний приклад. Реальний герой. Свій воїн. Це батько, чоловік, або брат, дідусь, мама, сестра, донька. Друг, сусід, товариш, колега по роботі чи просто знайомий. Той, кого ми знаємо. Той, ким ми пишаємось, ким захоплюємось. Кому пишемо «як ти» і радіємо, що повідомлення прочитане. Той, кому стараємося допомогти усім – усім, чим можемо. Закрити збір чи просто надіслати малюнок, як роблять це наші діточки. І той, кого з нами вже, на жаль, вже немає, але його номер неможливо видалити з телефонної книги. Бо його ім’я неможливо викреслити з нашої пам’яті.

Понад 1000 днів битви за державу. Понад 700 тисяч ворожих втрат. Для нас вони безіменні, безчесні, для нас і для історії вони не заслуговують нічого, крім ганьби та презирства.

Але всі ми кричимо в душі у хвилини мовчання за нашими полеглими. І коли наші люди стають на коліно, проводжаючи в останній шлях когось зі своїх героїв, Бог бачить це з неба. І стає на наш бік.
Бог бачить, скільки сьогодні синьо-жовтих прапорів на могилах. Скільки героїв, хто пішов на щиті, пішов на небеса, захищаючи земні, людські речі. Свій дім, свою маму, свою дитину, а разом – свою Україну. Яка понад усе. І пам’ять про вас – понад усе. Бо кожен – герой. Кожен – велика людина. Кожного й кожну я прошу вшанувати зараз хвилиною мовчання.

Дякую.

Шановні наші воїни!
Повага. Подяка. Пошана. Від усього українського народу. Кожному з вас. Кожному, хто кров’ю, сльозами й вогнем пише нову історію незалежної України. Пише всюди. І в Харкові, і в Сумах, і в Запоріжжі, і на Херсонщині нашій, на таких важких напрямках, як Курахівський, Покровський, Куп’янський.
На всіх найгарячіших ділянках України, де б’ється Україна. Де б’єтеся ви. Наші Сухопутні війська, наші Повітряні й Морські сили, наша артилерія, розвідка наша, наші десантники, ССО, тероборона, Сили безпілотних систем, усі – всі ви, наші воїни. Разом – ви сила. Разом – ви Збройні Сили України. Хтось робить важливе і робить неможливе. Береже нашу свободу, береже український дух, який після війни берегтимуть і нестимуть усі покоління українців. З різних куточків нашої держави. Різного віку та професій. Всі. І український вчитель, український школяр, усі наші люди, усі наші українці, у яких завжди буде наша держава. Яка має вистояти. Бо вистояти має український воїн.
Усі, хто сьогодні в бою. Хто відновлюється після поранення. Хто повернувся з полону й ті, кого ми обов’язково повернемо. І ті, кого ми ніколи не забудемо.

Дорогий народе! Українці й українки!
У нашій історії є дві дати, що стоять поруч у календарі й пов’язані одна з одною. Це 5 грудня і 6 грудня. Дві дати, які мають різний присмак. Дві різні мудрості, засвоєні українським народом за цей час.

Вчора було 30 років із дня підписання Будапештського меморандуму. Сьогодні ми точно розуміємо, що справжнім, найпершим, найдієвішим, найнадійнішим гарантом нашої безпеки є Збройні Сили України.
Ми дякуємо вам за це!
Хай сміливих смерть обходить.
Хай все у вас буде 4.5.0.
Хай буде ваша звитяга, хай буде ваша слава та спільна українська перемога.

Зі святом вас, воїни!
Слава Збройним Силам України!
Слава Україні!