Кожен день спротиву створює для України кращі умови на переговорах, щоб гарантувати наше майбутнє у мирі – звернення Президента Володимира Зеленського

Понеділок. Вечір. Ви знаєте, ми звикли говорити: понеділок – день важкий. В країні – війна. Тож кожен день – понеділок.

А зараз звикли до того, що такий – кожен день і кожен вечір.

Сьогодні 12-й. 12-й вечір нашої боротьби. Нашого захисту.

Ми всі на місцях, всі працюємо.

Кожен там, де повинен. Я – у Києві. Моя команда – зі мною. Тероборона – на місцях. Військові – на позиціях. Наші герої! Лікарі, рятувальники, транспортники, дипломати, журналісти…

Усі. Усі ми воюємо. Усі ми робимо внесок у нашу перемогу. Яка обов’язково буде. Силою зброї та нашої армії. Силою слова і нашої дипломатії. І силою духу – яку мають і перша, і друга, і кожен з нас.

Погляньте сьогодні на нашу країну.

Чаплинка, Мелітополь, Токмак, Новотроїцьке і Херсон. Старобільськ. Всюди люди захищали себе, хоч у них і немає там зброї. Але це наші люди, і тому зброя в них є.

У них є хоробрість. Гідність. А отже, і здатність вийти і сказати: я тут, це моє, і я не віддам це. Своє місто. Свою громаду. Свою Україну.

Кожен українець і кожна українка, які вчора, сьогодні і завтра протестуватимуть проти окупантів, – герої.

Ми кричимо на окупантів разом з вами. Ми стоїмо на площах і на вулицях разом з вами. Ми не боїмося разом з вами, коли окупанти відкривають вогонь та намагаються всіх розігнати.

Ви не відступаєте.

Ми не відступаємо.

А той, хто повторював: «Мы один народ», – точно не розраховував на таку потужну реакцію.

На півдні нашої країни розгорнувся такий національний рух, такий потужний прояв українськості, який там на вулицях і площах ми ніколи ще не бачили. І який для Росії – як страшний сон.

Вони забули, що ми не боїмося автозаків і кийків. Не боїмося танків, кулеметів. Коли на нашому боці головне – правда. Як зараз.

Маріуполь і Харків, Чернігів і Суми. Одеса і Київ. Миколаїв. Житомир і Коростень. Овруч. І багато інших міст.

Ми знаємо – ненависть, яку ворог приніс з обстрілами і бомбами у наші міста, не залишиться там. Не буде жодного сліду від неї. Ненависть – це не про нас. Тому від ворога не буде жодного сліду. Ми все відбудуємо. Ми зробимо наші міста, які окупант руйнував, кращими, ніж будь-яке місто в Росії.

Енергодар. Чорнобиль. Та інші місця, де варвари просто не розуміють, ЩО вони хочуть захопити. ЩО вони хочуть контролювати. Ваша робота, сумлінна робота на критичних об’єктах, – це справжній подвиг. І ми його бачимо. Ми за нього щиро вдячні.

Українська армія тримає позиції. Молодці! Завдає противнику надзвичайно болісних втрат. Захищає. Контратакує. Якщо треба – може помститись. Обов’язково. За кожне зло. За кожну ракету і бомбу. За кожен зруйнований цивільний об’єкт.

Сьогодні в Макарові на Київщині вони обстріляли хлібозавод. Для чого? Старий хлібзавод! Вдумайтесь – стріляти у хлібозавод. Ким треба бути, щоб таке робити?

А щоб зруйнувати ще одну церкву – в Житомирській області. Церкву Різдва Пресвятої Богородиці, побудовану у 1862 році.

Це НЕлюди.

Була домовленість про гуманітарні коридори.

Чи спрацювала вона? Замість неї спрацювали російські танки. Російські «гради». Російські міни. Вони навіть замінували дорогу, яку погоджували для підвезення продуктів і ліків для людей, для дітей у Маріуполь.

Вони знищують навіть автобуси, які мають вивозити людей. Але…При цьому вони роблять так, щоб відкрився невеличкий коридор на окуповану територію. На кілька десятків людей. Не так у Росію, як до пропагандистів. Прямо до них на телекамери. Мовляв, ось хто рятує. Просто цинізм. Просто пропаганда. Нічого більше. Жодного гуманітарного сенсу.

Сьогодні відбувся вже третій раунд переговорів у Білорусі. Хотілося б сказати – третій і фінальний. Але ми реалісти. Тому ми будемо говорити. Будемо наполягати на переговорах, поки не знайдемо спосіб сказати нашому народу: ось як ми прийдемо до миру.

Саме до миру.

Маємо усвідомлювати, що кожен день боротьби, кожен день спротиву, створюють для нас кращі умови. Сильну позицію. Щоб гарантувати наше майбутнє. У мирі. Після цієї війни.

Окрім загиблих людей і зруйнованих міст, війна залишає знищеними і прагнення, які колись здавались надважливими, а зараз… Вже і не згадуєш про них.

Майже три роки тому – щойно відбулись вибори – ми зайшли в цю будівлю, в цей офіс і одразу почали планувати переїзд.

Я мріяв переїхати з Банкової. Разом з урядом і парламентом. Щоб розвантажити центр Києва і загалом – переїхати у сучасний, прозорий офіс – як і належить прогресивній демократичній європейській країні.

Тепер я скажу одне: я залишаюсь тут.

Залишаюсь у Києві.

На Банковій.

Не ховаючись.

І нікого не боюсь.

Стільки, скільки потрібно, щоб перемогти у цій нашій Вітчизняній війні.

Сьогодні я підписав указ про відзначення державними нагородами України 96 українських героїв – наших військових.

Серед яких…

Нагороджуються орденом Богдана Хмельницького другого ступеня:

Майор Сак Олександр Олександрович. Командир механізованого батальйону, який вступив у бій з батальйонною тактичною групою ворога і переміг завдяки раціональному підходу до ведення бою і нестандартній тактиці.

Капітан Силівакін Ростислав Олександрович. Командир механізованого батальйону, який успішно боровся з переважаючими силами противника, звільняючи українські міста і села на Сумщині.

Нагороджуються орденом Богдана Хмельницького третього ступеня:

Лейтенант Лозовий Ігор Сергійович. Діючи у складі групи, зупинив колону ворожої техніки у кількості близько 150 одиниць, яка рухалась у напрямку траси Житомир – Київ. Знищено.

Лейтенант Потуремець Віталій Вікторович. У бою проявив зразкову мужність та холоднокровність, знищуючи колону техніки противника поблизу міста Київ. Був поранений.

Нагороджується орденом «За мужність» третього ступеня:

Майстер-сержант, командир автомобільного взводу Барилюк Валентин Вікторович. Завдяки його хоробрим діям і особистій рішучості танковий підрозділ вчасно отримав пальне і вийшов з оточення, дорогою знищуючи ворога.

Всі 96 наших героїв – як ці п’ятеро!

Наша вдячність – всім військовим.

Наша вдячність – Збройним Силам України!

Наша вдячність – безмежна.

Слава Україні!