Виступ Президента Володимира Зеленського на врученні нагороди The Atlantic Council «За видатне лідерство», лауреатом якої став Український народ

Пані та панове!

Від імені всіх українців я дякую вам за цю нагороду. Удостоїти її весь український народ правильно й справедливо, адже мужність – це наша національна риса характеру. Сьогодні весь світ бачить це й захоплюється героїзмом українців.

Водночас хочу, щоб для всіх це не ставало чимось буденним. І для цього слід говорити й пам’ятати, що за сміливістю, за мудрістю нашого народу стоять тисячі реальних історій, імен, подвигів.

Світ має чути й знати про них. Мати про український народ чітке уявлення та розуміння. Насамперед ми – народ найкращих захисників. Це наші Сухопутні війська, Повітряні та Військово-Морські сили, Десантно-штурмові війська, Сили спеціальних операцій, Нацгвардія, розвідка, прикордонники, бійці територіальної оборони.

Це Віталій Скакун, що підірвав разом із собою міст, щоб зупинити колону російських танків.

Це 21-річний лейтенант Віталій Сапіло, який знешкодив 30 одиниць ворожої техніки й загинув від авіаудару.

Сергій Пантелюк, який, відбиваючи наступ, був поранений і помер у лікарні в той час, як народжувалася його донька-первісток.

Це прикордонники острова Зміїний, які не злякалися флагмана російського флоту крейсера «Москва» та відправили російський корабель у напрямку, що став всесвітньо відомим.

Це незламні захисники Маріуполя й «Азовсталі», які вже кілька місяців тримаються там, тримають там оборону.

Це всі наші бійці, які загинули, захищаючи Україну, а з нею і Європу. Я прошу присутніх вшанувати їхню пам’ять мовчанням.

Дякую.

Український народ – це люди, які не шкодують себе заради інших. Це бойовий медик Діана Кукурудзяк, яка за день витягла з поля бою 16 поранених бійців.

Фельдшер Сергій Чорнобривець у Маріуполі, що від початку війни залишався на чергуванні 22 доби поспіль.

Український народ – це народ сміливих дітей.

Це 11-річний Максим, який нічого не сказав мамі, втік із дому й прийшов проситись у територіальну оборону.

Це семирічна Варя з Кропивницького, яка, збираючи на бронежилети, віддала гроші, що складала на смартфон. А потім продавала квіти й малюнки.

Це 15-річна дівчина з Луганщини, яка вела авто з простріленими ногами та вивезла чотирьох поранених.

15-річний юнак, який три кілометри ніс поранену маму на руках до пункту евакуації.

Наш народ – це також літні люди, які пережили забагато випробувань.

Це Борис Романченко, який пройшов пекло, пекло Бухенвальду й загинув у 96 років у себе вдома, під час обстрілу Харкова з боку Російської Федерації.

Це Ванда Обʼєдкова, яка дитиною, ховаючись у підвалі, пережила Голокост і нацистську окупацію Маріуполя, у 2014-му побачила другу окупацію міста, а цьогоріч – третю. У свої 91 вона знову мусила ховатися в підвалі, де померла на 40-й день війни.

Це 87-літня Галина Котубей із Миколаївщини, яка лишилась єдиною й останньою жителькою у своєму селі, але відмовилася його покидати.

Український народ – це народ, де сотні тисяч воюють, а мільйони допомагають.

Це бізнес, який переорієнтувався на потреби країни. Дизайнери одягу шиють військову форму, ресторатори годують безкоштовними обідами, пекарні печуть хліб для переселенців і самотніх людей.

Це професор університету, який в окопі продовжує читати лекції своїм студентам.  Скрипалька, яка грає для людей під час повітряної тривоги в бомбосховищі.

Це мирні жителі українських міст, мирні жителі сіл, які ставали живою стіною на шляху в окупантів, зупиняли військову техніку, розвертали танки у зворотному напрямку.

Це жителі Демидівки, які затопили власне село, щоб не пустити окупанта в Київ.

Хто попри погрози, постріли, шумові гранати виходить на мирні акції, нагадуючи окупантам, що це Україна. Херсон, Мелітополь, Бердянськ, Енергодар, Маріуполь та всі інші ненадовго окуповані міста й села України.

Це мільйони українців, які захищають рідну землю, захищають весь світ.

Не бійтесь і приїжджайте в Україну. Почуйте ще тисячі подібних історій про нас, про українців.

Подивіться в їхні сміливі очі, потисніть їхні міцні руки, і ви побачите, що вони роблять все це не заради слави, що їм потрібні не лише нагороди, а й конкретна допомога та конкретна підтримка.

Зброя, техніка, кошти, санкції проти Росії, а головне – відчуття, що в цій важкій боротьбі вони не одні, що їх підтримуєте ви, що їх підтримує весь світ – вільні держави, вільні народи нашої планети.

Дякую вам!

Дякую за увагу!

Дякую за підтримку!

Дякуємо за нагороду і ласкаво просимо в Україну!